СЕЛЯТИН (SELETIN), що лежить над річкою Сучавою, є одним з найстаріших поселень Буковинської Гуцульщини. Вперше село згадується в грамоті Молдавського князя Стефана ІІІ від 13 березня 1490 року, як власність Путнянського монастиря. Сьогодні цей відомий православний монастир знаходиться на території Румунії. села 

На початку ХХ століття Селятин, належавши до Австро-Угорської імперії, був справжнім європейським містечком з населенням майже півтора десятка тисяч жителів. Тут було більше двадцяти філіалів європейських банків, стільки ж ресторанів і шинків, дві синагоги, православна та греко-католицька церкви. Більшість населення містечка складали українці-гуцули, майже 40 відсотків жителів були євреями. Також Селятин заселяли румуни, німці та поляки.

Про справжнє європейське минуле говорить такий сенсаційний факт, що з 1913 завдяки прокладеної К.Таубером міжнародній залізниці Селятин мав регулярне пасажирське сполучення із Віднем, а раз та тиждень від селятинського перону відбував поїзд з причіпним вагоном до Парижу.

Сьогодні в Селятині жителів майже в десять раз менше, ніж було в ті часи. А причина цього – закриття у 1939 році залізниці: вмерла залізниця, вмерло і містечко…

Та що там залізниця, коли у ХХІ столітті до Селятина немає навіть дороги з твердим покриттям.

Лише залишки будівлі колишнього вокзалу, на якому зберігся надпис румунською мовою «Селітин» та його складські приміщення нагадують про те, що колись його мешканці були частиною європейської спільноти, що могли знати про паризькі салони та Ейфелеву башту не лише з розповідей і світлин. ()

А свідками того, що тут колись проживало багато євреїв, є залишки стін однієї з синагог, та іудейський кіркут на околиці села. А в центрі Селятина майже без змін дійшла до нас колишня будівля суду та податкової.

Попри час, війни та жорстокі окупаційні режими та елементарну людську необачність частина старого Селятина все ж дійшла до наших часів. У самому центрі села біла роздоріжжя стоїть стара мурована греко-католицька церква Святого Володимира.

Побудована і освячена у 1848 році, церква за своїми архітектурними формами – башточкою над фасадом та скатним дахом над продовгуватим приміщенням храму, більше нагадує типові для Буковинського Прикарпаття римо-католицькі костели. (Додаток 3)

Справжньою гордістю Селятина є пам’ятка архітектури державного значення – дерев’яна церква Різдва Пресвятої Богородиці на хуторі Галицівка, яка є найстарішим зразком дерев’яного храму у Буковинських Карпатах. Зведена орієнтовно у 30-х роках XVII століття без єдиного цвяха, будівля церкви ввібрала в себе елементи буковинського «хатнього» типу та гуцульського купольного, які на той час лише починали своє розповсюдження по території Буковині і Молдови.

Церква має непропорційно продовгуватий бабинець, гранчасту вівтарну частину та восьмигранну наву, над якою височіє восьмигранний пірамідальний верх з декоративною главкою. Майже такі ж главки розташовані по коньку даху над бабинцем і вівтарем, а також над добудованим притвором. Скатний дах з високим виносом та купол церкви вкриті алюмінієвою бляхою, стіни горизонтально оббиті тесом.

 Не менш цікавою за церкву є дзвіниця, що побудована пізніше, у XVII столітті. Вона помітно виділяється серед більшості буковинських дзвіниць завдяки восьмигранній формі та своєму незвичайному силуету, який більше нагадує сторожову вежу чи, навіть, космічну ракету.

  Аналогічне співвідношення центрального й бічних приміщень добре
простежується і в інтер'єрі пам'ятки, композиційною домінантою якого є
розвинений угору й добре освітлений простір нави з бічними притворами.
Незважаючи на те, що в композиції селятинського храму немає традиційного піддашшя, споруда вирізняється особливою скульптурною пластикою головних елементів і вишуканими пропорціями.

Точна дата будівництва церкви Різдва Богородиці в історичних джерелах не зазначається, проте в літературі її зведення датують XVII ст. Пам’ятник є одним із старіших на Буковині зразків культової побудови.

У 1992 році церкву було знову відкрито. В даний час церква діюча.

Комплекс церкви Різдва Богородиці та дзвіниці розташований на високому пагорбі на північній околиці села ліворуч від дороги у напрямку Долішнього Шепоту і вдало гармонує за навколишнім гірським ландшафтом.

Рисами класичної архітектури позначений двохповерховий будинок, де до1999року розміщалась середня школа. Він був зведений десь в 20х роках, якадміністративна будівля, в якій розміщувались суд прокуратура іадвокатура. Стіни фасаду мають членування , які відділяють цоколь відосновного об'єму, що завершується високим фризом з простимибарельєфами,класичний карниз, класичні за характером обрамування вікна.

Особливістю будинку є дуже товсті стіни ,високі вікна. Дуже гарні двері ,які мають чугунні та фігурні решітки. На фасаді по центру зберігся барельєф – мабуть герба. На жаль в даний час будівля знаходиться в дуже аварійному стані. (Додаток 5)

За похожим стилем збудований великий будинок,де зараз розміщується дитячий садок. Тут же в центрі є два двохповерхові будинки з цегли, які є масивними і колись мали комерційний та адміністративний характер.

Цілий ансамбль будівель ми можемо побачити,їдучи в сторону с.Руська, де знаходиться школа-інтернат. Це будинки-вілли, які будували в 20-3Ох роках заможні селятинці. Тут змішані різні стилі. В кожному будинку є кілька балконів,різних прибудов, які вдало поєднуються між собою. Ми не змогли описати всі архітектурні форми.

На початку століття було розпочато будівництво нової православної церкви, яке з невідомих причин було припинено, і лише у 30-х роках митрополит Нектарій дав відповідь місцевим представника влади на питання, що стосувались добудови церкви. Справа у тому,  що фундамент будови дав досить велике осідання, біля одного метра і архітектори заборонили подальші роботи на будові.(Додаток 6)

А зараз давайте розглянемо помешкання пересічного жителя нашого села і відразу проведемо паралелі минулого та сьогодення опираючись на нашу дослідницьку роботу проведену в межах Селятина та хуторів Галицівка, Руська та Красний Діл. Робота базується на розглянутих нами покинутих старих гуцульських хатів, які збереглися до наших днів родини Галиців, Ковалюків, Ямніцких, Марочко, Александрюків та новобудов, які розташовані на території нашого села. Також слід наголосити увагу на побуті та оформленні домівок минулого та сьогодення.

 Селятинська хата мала всі риси гуцульської хати. Класичний тип гуцульського житлового дому – хата на дві половини. Це тридільна будівля з просторими сінями в центрі і двома симетрично розташованими житловими приміщеннями, вікна яких виходять на фасад. Часто сіни були з’єднані з господарськими прибудовами – притулами, які мали вихід на заднє подвір’я. Конструкція житла чітка, добре продумана, раціональна. Над міжвіконними простінками у зруб врізаний сволок – масивна балка, що є несучим елементом перекриття житлових кімнат. Переважно сіни були без стелі (курна хата, без комина). У них містились сходи на піддашшя (горище, під). Сегменти поперечних стін підтримують достатньо великий напуск даху, утворюючи навколо хати кружґанок. Конструкція даху стрімка (до 60°), покрита коленим ґонтом (дранкою). Зруб хати розташований на чотирьох стовпцях (п’ятах) із коленого і тесаного природного каменю.

При стіні, з правої сторони дверей, полиці, які продовжуються над дверима. Вони оздоблені зверху зигзагами, а в проміжках між полицями — розетками. Цікаві фігурні вирізи для декоративних тарілок, які ставлять завжди на полицях над дверима — «намиснику». На нижчих полицях тримають миски, дзбанки, пляшки, склянки, тобто посуд, яким постійно користуються. Нижня частина полиць закінчується шафкою, яка дещо виступає своєю шириною. На вільних місцях на стінах висять порохівниці, кріс, пістолі, топірці, стремена, тобівки, дзьобні.

В архітектурному вирішенні інтер’єрного простору, як і в екстер’єрі, головну роль відіграють елементи конструкції. Невід’ємним сегментом інтер’єру гуцульських хат є широкі лави вздовж стін – універсальний елемент меблів, який утворює зі зрубом цільну пластичну композицію. Класичним декором гуцульського житла були ткані вироби – верети, ліжники, якими вистеляли ліжка, лави.

На даний час меблі значно відрізнсються від тогочасних своїм дизайном, різноманітністю, кольоровою гамою та розмірами, матеріалами з яких виготовлено та багато інших ознак. На даний час меблі купляють у мебельних магазинах та салонах. Власноруч виготовлюють тільки невеличкі полички для господарської частини на відміну від наших пращурів, які всі меблі виготовляли власноруч. 

Піч у хаті була важливим предметом інтер'єру. Саме тому її оздобленню завжди приділяли багато уваги. Піч з комином та опічками всюди на Гуцульщині старались обладнати керамічними кахлями, які прикрашені малюнками, що засвідчують спостережливість народних майстрів і чисто український гумор. Іван Франко вказував, що малюнки на кахлях нагадують ті, які були на таких виробах ще в ХV-ХVI ст. і друкувались свого часу на сторінках «Киевской стариньї». Відомо, що місцева кераміка — це переважно вироби, які оздоблювались технікою гравірування по сирому побіленому черепку і розписані червоним ангобом та глазурями — жовтою та зеленою. Кахляні багатоколоритні печі робили житло привабливим, святковим. Марко Черемшина в новелі «Карби» зауважив: «...роздивлювався по хаті і бачив образи, стіл, грядки й полиці тоті самі, що в деді. Лиш комин був інший: кафльований, мальований... Показував пальцями мальованих стрільців на комині...».

Однак слід зауважити, що на даний час у Селятині оформлення та сама конструкція печів дещо змінилася, а той утратила свою загальновживаність і замінили їх на автономне або централізоване опалення. У селятині відомими майспрами по викладанні печей є брати Процюки Василь та Валерій, Співак Василь, Тинкалюв Остап та інші.

Загальновідомо, що в слов’янських народів найбільш почесною, наділеною сакральністю частиною інтер’єру є кут, протилежний печі – червоний кут, покуття. Тут розміщувались ікони, дідухи, вишиті рушники, освячене зілля, сюди саджали почесних гостей. Покуття віддзеркалювало обрядово-духовний світогляд жителів оселі. В житлах гуцулів та в інших регіонах Українських Карпат центром уваги стає стіна навпроти дверей – застільна, головна. Саме на ній, а не в куті, горизонтально, в ряд розташовували образи. За описом Володимира Шухевича: «...вздовж стіни, навпроти входу, лавиця – зазвичай на усю ширину (50 см. глибиною, 10 см. товщиною), перед якою розміщена стіл-скриня (пізніше стіл).

Стіна над столом призначена під образник. Серед образів обов’язково повинен бути образ «Св. Миколая». Ікони учічкані (від слова «чічки» – квітки) свяченим зіллям, поверх них висять писанки.

На даний час на архітектуру Селятина нає знаний вплив архітектура розвинутих країн світу.